19 червня 2019 р., середа
 
 
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
Новини Статті Соціоніка Крамниця Мотиватори Мольфар Українська традиція

Вшанування предків

16.04.2012 02:15 | © «АРАТТА»
Share/Bookmark
Тиждень після Великодня в народі називається поминальним або провідним. Починаючи з Чистого четверга, який в деяких місцевостях навіть називається Мертвецьким Великоднем, Бог відпускає душі померлих на землю й вони перебувають разом із нами протягом усіх світлих днів.

Вшанування предків
Вшанування предків
Тому в цей час не годиться називати їх покійниками – на Великдень і в провідний тиждень казали «родителі», «рідняки», «діди»-«баби», душі яких по «Небесному мосту» прибувають до нас то в образі зозулі, то соловейка, то перепелиці, то жайворонка.

Дуже давно, в дохристиянські часи, в наших пращурів був розвинутий культ предків. Вони вірили, що коли людина вмирає на цьому світі, вона переходить в інший світ і там продовжує життя; що діди-прадіди не покидають свого роду і залишаються його опікунами. Вони вірили, що духи предків допомагали вирощувати добрі врожаї, сприяли приплоду худоби, відводили громи-грози і сприяли дощами.

Для вшанування покійників було відведено кілька днів на рік, які потім прийняла й християнська церква, наприклад, «Дмитрівська або дідівська субота, друга, третя, четверта суботи Великого посту, субота перед Зеленими святами, Святий вечір, Проводи. А в найбільше свято року – на Великдень – віддавали предкам найбільшу шану, бо вірили, що у Великодню ніч усі душі померлих дідів-прадідів присутні в хаті нащадків своїх.

Служба Божа на Великдень і освячення пасок відправляється вночі, бо на Великдень усі живі й немає покійників – їхні душі присутні поміж людьми, але тільки до сходу сонця. Тому і розговлялися перед сходом сонця, щоб за цією трапезою були душі предків. Навіть приказували при цьому: « Святиї родителі, ходіть до нас хліба-солі їсти» або «Їжте, пийте, вживайте і нас, грішних споминайте» або «Наші рідняки, не поминайте лихом, чим хата багата, тим і рада!»

Вже на Великдень, після розговіння, старші люди йшли на могили з писанками й крашанками «христуватися з родителями». Вони розбивали писанку об хрест або закопували її в могилу. Розбивши писанку, вони розкришували її на могилі, вірячи, що «родителі» споживуть, прилетівши в образі птахів. Приносили на могили також кусочок свяченої паски.

Але найбільшу трапезу влаштовували на Проводи – кожна родина збиралася на могилах своїх «рідняків». Приносили на кладовище їжу і пиття, христувалися писанкою з покійниками, як і на перший день Великодня після розговін, виливали чарочку горілки на могилу. А голова роду виголошував на Проводи біля могил давню приповідку: «Тут моя родинонька, тут моя мати, тут хутко буду і я спочивати».

Щодо походження назви «Проводи» відомий етнограф Василь Скуратівський у книзі «Святвечір» пише так: «Це своєрідне виряджання (проводжання) духів, які на Великдень розговлялися разом із членами родини, а через тиждень їх потрібно вирядити — «до вирію та на охорону нив і врожаю». І лишень «неприкаяні» — ті, що повмирали неприродною смертю, самогубці та нехрещені — відправлялися в скелі, ліси та води. Згадаймо «Лісову пісню» Лесі Українки, густо населену русалками, потерчатами, Тим, що греблі рве, і Тим, що у скалі сидить, які співіснують із живими героями драми-феєрії».

Перед Проводами кладовища перестають бути місцем смутку – виблискують під сонцем свіжопофарбовані рамена хрестів, урочисто лопотять на вітрі білокрилі рушники й різнобарвні стрічки, задивляється у небо синьоокий барвінок, весело квітнуть первоцвіти, всюди прибрано і чисто.

Своїх предків вщановували не тільки трапезами, а й розвагами. В багатьох місцевостях України, особливо в галицьких селах, вірили, що на Великдень кожний господар, бодай один раз, мусить бамкнути у дзвін – хто для того, щоб «потішити душі родителів», хто за «наглі душі» (тих, хто помер наглою смертю), щоб їм було легше. Інші вірили, що хто задзвонить, в того буде щасливе літо і гарний врожай. А ще в народній уяві великодні дзвони означали засіб відігнати з села смерть та все лихе.

Крім великодніх дзвонів чути було спів веснянок-гаївок – високохудожній, самобутній, поетичний і навіть історичний документ про життя і психологію наших пращурів, які останні декілька століть співали біля церкви на майдані. Живий різнобарвний дівочий вінок під віковий спів цих ритмічних історичних пісень виводив веснянки-гаївки, обходячи церкву.

В дохристиянські часи і в часи так званого двоєвір’я ця дівоча творчість, що поєднувала пісні, рухи, пантоміміку, магічні танці та хороводи, відбувалася на кладовищах, на лузі, у гаю, над водою. Веснянками-гаївками на Великдень та протягом провідного тижня вшановували та заворожували не лише покійників, але й бога-Сонце, подателя життя. Чарували магічними діями та співом і високий урожай, і приплід худоби, і одруження молоді, і частий «дрібен-дощик».
Share/Bookmark