18 листопада 2017 р., субота
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
Новини Статті Соціоніка Крамниця Мотиватори Мольфар Українська традиція

Обжинки

20.08.2016 17:03 | © «АРАТТА»
Share/Bookmark
Жнива скінчились. Поля густо вкриті копами. Високі навантажені гарби везуть урожай з поля додому. В той день, як дожали останню ниву, женці ходять по полю, збирають колоски, плетуть один спільний вінок з того колосся і співають.

Лілія Куденко "Обжинки"
Лілія Куденко "Обжинки"
Кінець нивочці, кінець,
Будемо плести вінець.
Добре нам було жати,
Бо було з ким розмовляти.


Котився віночок по полю,
Просився у господаря в стодолу:
Пускай, господаре, в стодолу,
Вже я набувся на полі,
Вже я на полі набувся,
Буйного вітру начувся,
Ранньої роси напився,
Я не довго полежу,
Зараз на поле побіжу.


«Зараз на поле побіжу» - це на озимий посів збирається бігти вінок з жита-пшениці.

На Поділлі, крім вінка, плели «квітку» - це п’ять чи шість окремих невеличких снопиків або пучків, сплетені разом в одну цілість так, що зовні це все справді нагадувало велику квітку.

Коли «квітка» і вінок вже готові, дівчата і молодиці вибирали з-поміж себе найкращу, клали їй на голову вінок, давали «квітку» в руки і пускали попереду. А вже за нею на певній відстані йшли женці, співаючи:

Зашуміла діброва.
Залящала дорога,
Господареві женці йдуть,
Золотий вінок несуть.


Або:

Ой, весело, гоподарю, весело,
Що ми віночок несемо,
А ще буде веселій,
Як положим на столі.
Маяло житечко, маяло,
Поки на полі стояло,
Та не буде маяти,
Як буде на столі лежати.


Підходячи до двору господаря, женці співали:

Несемо Вам полон
Ізо всіх сторон,
І з гір, і з підгір’я
На господарське подвір’я.
З подвір’я – до стодоли,
З стодоли – до комори,
З комори – на нивоньку,
В щасливу годиноньку.


Або:

Закотилось те сонечко за зелений бір,
Ми підемо вечеряти у багатий двір:
А в багатому дворі – хліба-солі на столі.
І хліба-солі, і всього доволі:
Вареники в маслі, горілочка в пляшці.


Коли приходили на подвір’я до господаря, женці ставали перед хатою і співали:

Вийди, господарю, в цей час,
Викупи вінок у нас:
Дай нам таляр битий
За цей вінок витий,
Бо то дівоньки плели,
Що горілочку пили.
Віночок – на кілочок,
А нам горілочки збаночок.


Господар виходив з хати, брав «квітку» або вінок і запрошував женців до столу. Для женців був приготовлений смачний обід з горілкою. Обідаючи, женці співали:

А ми жито ізжали,
Щоб за рік знову діждали:
Скільки на небі зірочок,
Стільки на полі копичок.


Застільні пісні, які співаються на обжинковому обіді цікаво поєднують мотиви величальні з мотивами весільними. Якщо в обжинковому вінці приходить дівчина, то їй бажають стати у церкві під весільний вінець. Як правило, господар брав у дівчини обжинковий вінок, вішав його в хаті на кілочок, давав дівчині дрібні монети і казав:

Дай, Боже, дочекати в добрім здоров’ї, щоби на той рік сіяти, орати,
А ти, молода, Бой дай, здорова росла і шлюбного вінця доросла!


На Чернігівщині по закінченню жнив женці обходили ниву, збирали незрізані серпом колоски і робили вінки, часто два вінки – один з жита, другий – з пшениці. Кожний вінок переплітався з польовими квітами: синіми волошками, червоними маками, білим ромен-зіллям.

Сплетений вінок вдягали на голову дівчині і всі гуртом йшли до господарського двору, співаючи пісень. Попереду йшов хлопчик і ніс уквітчаний сніп жита чи пшениці. Підходячи до господарських воріт, женці співали:

Одімкни, пане, свої ворота,
Несем віночок з щирого золота;
Ой, вийди, пане, хоч на ганочок,
Ой, викуп, викуп, золотий віночок...


Господар запрошує женців на обід, які вручають йому вінок і сніп зі словами: «Дай, Боже, щоб і на той рік уродився хліб!»

Цей сніп і вінок зберігаються в хаті на покутті під образами, а в день Спаса їх несуть до церкви і святять разом із хлібом, що спечений з борошна нового врожаю.

За матеріалами книги Олекси Воропая «Звичаї нашого народу»
Share/Bookmark