28 липня 2017 р., п`ятниця
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua

Вітряки України

Хто колись бачив, як могутньо крутить крилами вітряк, той ніколи не забуде цього величного враження.

Вітряк – дуже простий і економічний механізм, який використовує дармову енергію вітру
Вітряк – дуже простий і економічний механізм, який використовує дармову енергію вітру
Професор М. Сумцов, писав: „Вітряки стоять на взгір’ях, на просторі, являються покрасою краєвидів, вельми улюблені художниками...”1

Видатний дослідник народного будівництва С. Таранушенко у науковій розвідці про вітряки, до речі, найбільш ґрунтовній з усіх письмових джерел, дає високу оцінку вітрякам як своєрідної галузі народної монументальної архітектури. „Незважаючи на їх суто утилітарне практичне призначення, оцінюючи архітектуру вітряків з погляду методу розв’язання архітектурних завдань, з погляду принципів організації архітектурних форм, беручи до уваги генезис типів вітряків, нарешті враховуючи їх місце і ролю в організації архітектурного обличчя села, ми прийдемо до висновку, що вітряки – це своєрідна галузь нашої народної монументальної архітектури”.2

Як перші письмові згадки про вітряки С. Таранушенко наводить свідчення російського академіка В. Зуєва, який у 1788 році опублікував свій звіт про подорож у 1781-82 роках від Петербурґа до Херсона. В Україні його шлях пролягав через Липці, Харків, Мярчик, Валки, Полтаву, Кременчук, Бородаївку, Кодак, Нікополь, Херсон. 3

Вірогідно, що вітряки виникли набагато раніше, бо наприкінці XVIII сторіччя они були вже дуже поширені.

С. Таранушенко наводить статистичні дані А. Шафонського про Чернігівське намісництво. А. Шафонський в 11 повітах намісництва нарахував близько двох з половиною тисяч вітряків, зокрема: у Чернігівському – 326, Городницькому – 118, Березнянському – 400, Борзенькому – 503, Ніжинському – 308, Лохвицькому – 399, Гадяцькому – 79, Зінківському – 115. 4

Народні майстри будували вітряки не тільки в Україні. М. Сумцов наводить слова архієпископа Філярета, який 1857 року писав: „Поміж українців є вправні механіки: вітряні й водяні млини ними введені в Курській та Воронізькій ґуберніях, де зазвичай мололи хліб ручними жорнами”.5

У праці В. Горленка, І. Бойка та О. Куницького „Народна землеробська техніка українців” у підрозділі „Млини” описуються вітряки з посиланням на працю С. Таранушенко, але ім’я того не згадується. 6

Автори наводять також порівняльні дані Г. Павловського про поширення водяних млинів і вітряків на початку ХІХ століття на прикладі Полтавщини. Так, у Хорольському повіті вітряків було 418, а водяних млинів – 146, у Зінківському повіті – відповідно 435 і 201, у Миргородському – 330 і 86, Золотоніському – 623 і 168, у Лохвицькому – 645 і 121, у Пирятинському – 419 і 67, у полтавському – 434 і 29, у Прилуцькому – 717 і 185. 7

Подається в праці також детальний опис вітряка з місцевими назвами елементів з села Сваричівка Ічнянського району на Чернігівщині, де на час дослідження авторів були ще діючі вітряки. 8

Є відомості, що водяні млини в Україні з’явилися 7 тисяч років тому, а вітряки – 4 тисячі років. Як і крупорушки, олійниці, кузні, вітряки споруджували майстрові люди, часто ті, що в них і працювали. Дуже давнім в Україні є заняття мірошникуванням. Той, хто молов, звався мірошник, а дочка його – мельниківна. В народі поважали Гончара, теслю, ткача, та чи не найбільше – мірошника (мельника).

Будівництво вітряків, їх роботу оспівано в піснях, леґендах, переказах, вітряки часто малювали художники. Вітряки ставились на пагорбах, на околицях села або в полі. Як згадують старші люди, їх могло бути й по кілька десятків. Долинні села, які не мали водяних млинів, возили зерно молоти до вітряків. Мололи не тільки собі, а й худобі. Розрізняли борошно петльоване, простого помолу і дерть.

Вітряки були місцем, де збиралася сільська громада для обговорення різних питань, нерідко подалі від ока сільської влади. Біля вітряків збиралася й молодь, водила веснянки, влаштовувала різні забави. Побут і працю мірошника та його родини оспівано в піснях:

Ой піду я до млина до дірявого,
Чи не стріну Василя кучерявого.

***

Ой піду я до млина, до млина,
Бо в нас млива вже нема, вже нема.

Там то, мамцю, мельник, там то, мамцю, добрий,

Там то, мамцю, хороший –
Меле гречку без грошей!

Меле, меле, меле, решетує,
Обернеться, – мене поцілує...


Вітряки створювали особливий колорит наших сіл, польових доріг. Біля них подорожні відпочивали, по них відмірювали дорогу. Це були наче сторожові вежі. Рухаючи крильми, вони ніби злітали в небо, а в нерухомому стані були втіленням величного спокою.

Неперевершений образ наших вітряків змалював Михайло Стельмах. „Сизі від негоди, ці добрі душі українського степу, що віками вписували в сторінки хмар і неба нелегкий літопис хліборобської долі, основою, хрестовиною тримаються чорної землі, а крилами жадають неба”.

Старші люди пам’ятають роботу вітряка, неповторний запах свіжого борошна і мельника, всього припорошеного, від чого він здавався якимось особливим, не таким, як усі люди. Його слово було законом, з ним ніхто не сперечався, не сварився. До вітряка з’їжджалися возами з зерном, приходили з клунками селяни з навколишніх сіл, завжди тут була черга, як казали, „завізно”, як і на ярмарку.

Точилися розмови на найрізноманітніші теми, укладалися різні угоди – від купівлі землі до одруження молодих. Де дорослі, там і дітвора, хто з батьком, хто з дідом. Слухали мудрі розмови, а потім гуртувалися і гралися. Як набридало й це, починали бешкетувати – деякі відчайдухи каталися на крилах, поки дорослі не припинали ці пустощі.

Черга тяглася довго, бо мірошник прискіпливо перевіряв зерно, щоб було чистим. Кожне зерно він молов окремо і тільки з нього видавав борошно.

Вітряк – дуже простий і економічний механізм, який використовує дармову енергію вітру. Заробіток мірошника визначався „мірчуком”. У середині ХІХ сторіччя, наприклад на Лівобережжі, мірошник одержував „мірчук” розміром 10% зерна, призначеного для помолу.

Місцеві жителі села Вільшана на Харківщині розповідали, що один з господарів спродав усе своє майно і землю, щоб побудувати вітряк, але за три роки все повернув.

Наприкінці ХІХ-початку ХХ сторіччя в Україні існували два типи вітряків: стовпові, коли навколо стовпа, вкопаного в землю, на основі (стільці) обертався до вітру весь корпус вітряка за допомогою дишла (водила), і шатрові, коли повертався верх вітряка, а корпус був нерухомий. На Поліссі серед останніх виділялися вітряки з багатогранним зрубним корпусом – „кругляки”.

М. Сумцов пише: „В старі часи були поміж вітряками так звані кругляки, які тепер повиводились”. Проте працівники Музею Вітряків у Києві в 1970-і роки, зокрема архітектор С. Верговський, виявили чимало кругляків-вітряків, і тепер чотири з них встановлено в експозиції музею. Серед них особливою монументальністю виділяється вітряк із села Морочне на Рівненщині.

Вітряки мали чотири, шість або й вісім крил, які від вітру обертали вал. На валу закріплювалося велике дерев’яне „палечне” колесо-шестерня з передачею на „баклушу” – вертикальну шестерню, насаджену на веретено, яке закінчувалося роздвоєнням, що вставлялося в „порт лицю” і обертало верхній камінь. Щілина між каменями, від якої залежала кондиція борошна, реґулювалася важелем із ґвинтом. Над жорнами встановлювали кіш, куди засипали зерно, під кошем – лоток з „коником”, який вібрував, ударяючись об грані веретена. З лотка зерно сипалося в отвір верхнього каменя. Піднімаючи за допомогою мотузки на блочку лоток вгору чи опускаючи вниз, реґулювали кількість зерна, що сипалося в жорна. Для реґулювання обертів крил використовували гальмо.

Часто, крім жорен, у вітряках встановлювали ступи.

Шатрові вітряки мали зрубні стіни, поєднання зрубу та каркаса, на Півдні – часто кам’яні. Для підйому мішків із зерном у вітряках влаштовували блочки на гачочках біля дверей.

1 Сумцов Н.Ф. Слобожане, Харьков, 1918, с. 126

2 Таранушенко С.А. Вітряки // народна творчість та етнографія, 1958, ч. 1, с.99

3 Зуев В. Путешественные записки от С.-Петербурга до Херсона, СПб, 1788 //Таранушенко С.А. Вітряки... с. 80

4 Шафонский А. Черниговское наместничество. Топографическое описание, сочиненное в Чернигове, 1786, К., 1851 // ibidem, c. 81

5 Арх. Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии, IV – с. 245-251 //Сумцов Н.Ф. Слобожане…

6 Горленко В.Ф., Бойко І.Д., Куницький О.С. Народна землеробська техніка українців, К., 1971, с. 104-105

7 ibid., c. 105

8 ibid., c. 106-107