16 грудня 2019 р., понеділок
 
 
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
Новини Статті Соціоніка Крамниця Мотиватори Мольфар Українська традиція

Степан Степанович

Share/Bookmark
Навіть знайомий шлях несе кожного разу щось нове. Кожного разу дерева і річки, левади і переліски виглядають по новому. Кожна людина в дорозі з своїм світом душі.

Степан Степанович
Степан Степанович
От і цього разу раптово з’явилася Адамівка, так як з’являється більшість степових сел. Дорога в степу між лісосмугами вискакувала на пагорб, а вниз по балці село з річечкою чи ставком. Праворуч зосталася двохсотрічна церква збудована в честь перемоги 1812 року і перетворена в колгоспне сховище. Внизу блиснув ставочок. Зелений очерет явно контрастував з висохлою травою в степу.

На узбіччі, перед самою греблею, стояв з піднято рукою хлопчак, років чотирнадцяти. Я пригальмував.

- Хто тебе одного відпустив голосувати на дорозі.

- Тато.

- І куди оце тобі їхати.

- Тато послали на електричку в Щорск.

- А далі куди.

- До Дніпропетровська на Троїцький базар.

- І що купувати будеш.

- Нівелір, дві кельми, різного ще знаряддя тут написали на папері. З Західної України ми. Будуємо у колгоспі, нас ціла бригада.

- Що з Західної України я по мові зрозумів. Величати як тебе.

- Степан.

- А по батькові? Раз працюєш то заслуговуєш на повне ім’я.

- Степан Степанович.

- Круто. А діда як звали?

- Степан. А бабця в мене Степанида.

Меж поваги до цієї молодої людини в мене не було. Працює, такий поважний набір імен у його предків.

- Стільки ж в сім’ї вас,

- Восьмеро, я найменший.

- А татко якого року?

- Тридцять восьмого.

- То що ж він тебе так пізно надумав на світ явить.

- В мене сім сестер, всі при господарствах своїх вже. А батько кажуть щоб не продавали його хати, а хтось в ній поселився.

- Ну й поселився б з них хтось.

- Не хочуть ні вони ні діти старші їхні. То він сказав, що збереться силами і сина заведе, щоб його хата не спорожніла і до неї приїжджали.

На очі ледь сльоза не накотилася від оповіді хлопчака. Машинально поглянув на його мозолисті і роз’їдені будівельними сумішами руки. Майнула думка перевести розмову на діда з бабусею, в які роки жили чи пам’є їх.

- Діда з бабою пам’таєш?

- Ні, тільки по розповідям.

- А де жили?

- Біля Стрия.

- Дід ким був.

- Теслею. А як бабцю до Сибіру комісари забирали то він не давав. Вони його по голові рушницею вдарили то він до вечора стогнав, а на ніч представився.

- Комісара хоч посадили до тюрми?

- Хто ж його посадить, він комісар, партійний.

- Ну то що як комісар, можна людей убивати Степане?

- Комісарам можна було, їхня влада зверхня була.

Збентежила мене розмова з хлопчаком. Він так спокійно розповідав про смерть я навіть пригадав колись прочитану книгу про французьку революції. В ній писали, що коли вели в перший день на страту людей вони кричали, падали на землю. Коли вели третього дня то всі йшли мовчки. Добра влада була, що насильну смерть в будні перетворила.

- Степане, ну а з бабою що сталось, повернулась з Сибіру?

- Дали вісім років, потім ще трохи.

- Додому повернулась?

- Так, зустрів весною тато на станції її сиву, згорблену і стару. Бабця пожила до осені. Босою ходила, все говорила: “По своїй землі ходжу, нема за неї і життя нічого ціннішого”. А восени померла, на сухоти хворіла. Старша сестра Ївга так оповідала.

От і переїзд в Щорську, за ним на узбіччі дороги стали. Хлопчак витяг копійки, протягнув мені їх у жмені.

- Ти що Степане?

- Ні, дядьку візьміть, а то поїздка не в руку піде.

На розжатій долоні я вибрав п’ятак.

- Цього досить Степан Степанович, зачекай.

В сумці зібраній з дому дістав пару пиріжків і пляшку компоту.

- Тримай Стьопо, я доїду скоро, а тобі цілий день по спеці вештатись. В місті будь сміливіший, краще перепитуй щоб не блудив. На вокзалі сядь на перший номер трамваю і доїдь до ЦУМа, там побачиш церкву. Ото, а чи зліва, чи справа йди вище за неї поки не буде трамвайної лінії, там спитаєш то вже зовсім рядом. Хай щастить тобі.

- Спасибі дядьку, нехай Господь Вас боронить.

Дивився в слід йому і згадував як колись в кінці семидесятих вперше приїхав до Дніпропетровська. Тато тоді був на навчанні, а я на канікулах, то і рушив з села подивитися велике місто. Повинен був приїхавши сісти на перший номер трамваю, доїхати в кінцеву зупинку де чекав тато. Вийшовши з поїзда прийшов до трамвая, прочитав номер один на ньому, але як всяка сільська дитина виконав так як наказували.

Підійшов до молодички з синочком років на п’ять меньшим за мена та й запитав: “Доброго дня вам тітонько. А чи не підкажете, це точно той трамвай що їде до транспортного інституту?”

На що жіночка не відповіла нічого, тільки повернувшись до свого сина років шести –семи і мовила: “Синок, ти пасматрі етот мальчік совєршенно не умєєт разговарівать по гарадскому.”

Дай боже тобі хлопчику таких “гарадськіх” не стрічати, а то ще недільного дня весь настрій зіпсують. Пішов Степан Степанович, внук Степана і Степаниди, на платформу, я ж сів в автомашину та поїхав далі.

1998 рік
Share/Bookmark