16 грудня 2019 р., понеділок
 
 
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
Новини Статті Соціоніка Крамниця Мотиватори Мольфар Українська традиція

Сороковини великого погрому

Share/Bookmark
Великі погроми планувалися в Кремлі. Вони були «всесоюзними». Але найбільш засекречена республіка в тому відношенні мала особливий привілей.

Євген Сверстюк і Василь Стус
Євген Сверстюк і Василь Стус
Україна була наче експериментальним полігоном для терористичної політики Кремля. Удар готувався на найвищому рівні. Замінено перших осіб в УРСР. На місце першого секретаря ЦК Петра Шелеста поставлено Володимира Щербицького. На місце генерала КДБ Нікітченка прислано генерала КДБ Федорчука. Звільнені діячі були цілком надійними, готовими виконати будь-який наказ Комуністичної партії. Але у ЦК КПРС був критерій сусловської запеклості і безпощадності. Вона, звісно, межувала з дурістю.

Заплановано агресивну операцію під кодовою назвою «блок». В Україні поставлено під удар перший ряд дисидентів. В Росії після розголосу справи Даніеля і Синявського уникали репресій за літературну творчість. В Білорусії взагалі уникнули арештів, хоча дисиденти там були.

Нинішній читач не може собі уявити, що означає політичний арешт в комуністичній державі. Скажімо, нині арешт Юрія Луценка, звичайно, політичний і емоційно забарвлений. У пресі з’явилася хроніка одного дня Юрія Луценка в Лук’янівській в’язниці.

Неволя є неволя. Але в радянській в’язниці кожен день і кожна година ув’язненого забезпечена ретельно продуманою каральною програмою. А перспективі йому, напевно, світить довгий термін в сибірських концлагерях, а після того цілковите вилучення з суспільного і культурного життя. По суті, довічний домашній арешт. І, як правило, повторні арешти.

Стіни Лук’янівської в’язниці ті самі. Але режим засекреченості не йде ні в яке порівняння. Зрештою, про це вже багато писалося.

В лагері «діти різних народів» ділилися досвідом. Вважалося, що коли в Москві відрізують тобі нігті, то в Києві – пальці.

КДБ України перевиконував план. Терор формував полохливі настрої юрби і жадібність вислужників. Скиглії скаржилися і не помічали, що Стуси обирають шлях офіри.

Безоглядна жорстокість має свій зворотний бік. Вона не досягає цілі, а в умовах інформаційного світу стає чудовиськом, що привертає увагу всього світу. Власне, то був зворотній бік явищ, на якому виїжджали в’язні сумління у своїй безвиході.

Філістерам здається, що каторжний вибір був найлегшим, що в лагерях розквітала творчість, що тоді умови були легкими і т. д.

Замість того, щоб щось доводити філістеру, варто було б йому дати три доби карцеру в сучасному музеї репресій, а тоді – можливість уявити 30 діб карцеру і місяці голодівки – і то з обіцянкою, що це тільки початок.

Але у репресій є зворотний бік: слово в’язня, що потрапляло на Захід, мало велику вагу, а це збуджувало відповідальність і піднімало духовну висоту.

Якби таке слово якимось дивом потрапило в порожнечу заляканого поневоленого світу, де жили наші рідні і знайомі, то там воно не мало б резонансу. Вільне слово відлунює тільки у вільній душі. На Заході читали, подивляли, переживали і відкривали для себе незнану Україну в снігах Сибіру.

Дисиденти відкрили Україну світові

Україна, загнана в колгоспи і мордована голодом, особливого інтересу у світі не викликала. Зате Україна, яка бореться за волю, там сприймалася як далека рідня, що нарешті озвалася до споріднених духом.

Українські дисиденти відкрили Україну для інтелектуалів і політиків Заходу більше, ніж усі співці соціалістичної вітчизни разом узяті. І більше, ніж дисиденти це могли б зробити в звичайних домашніх умовах, «на волі».

Бо там доводилося пристосовуватися до напівсвободи. Тільки слово, напоєне стражданням і любов’ю, знаходить споріднені душі. Листування Валерія Марченка з італійською дівчиною Сандрою, листування Зіновія Краківського з американською дівчиною Айріс Акагоші і інші аналогічні факти перегуку над прірвою – це приголомшливі документи часу.

Кремлівські іхтіозаври були засліплені ненавистю і не розуміли, що закопують українське насіння і затоптують його, але не назавжди, а тільки до весни, яка не за горами. Перший перевал – у 1991 році, другий – у 2004-му.

Януковичі нині скасували свято Свободи. Це смішно. Ми до того свята надто довго йшли, щоб можна було його закреслити чиїмось підписом. Більше того, в цьому святі – важливий етап національного самоусвідомлення. Для України то головне свято.

Нині молоді журналісти запитують: «Чи знали ви, що вас заарештують?» «Як ви поставилися до вашого арешту?» «Чи був у вас вихід інший»? Їм відповідають, що інформація про наближення обшуків і арештів була відома. Що кожен готувався до обшуків. Що нині я зробив би той самий вибір…

Тут є певні натяжки. Сказати правду, ніхто з покосу 1972 року не хотів дати приводу до арешту. Кожен доводив, що не порушував кримінального кодексу. Ніхто не хотів іти до в’язниці і ставити під удар свою сім’ю. Але йшли твердим кроком.

Говорити правду – особливо небезпечний злочин

Отже, в операції «блок» були ознаки державного бандитизму: кадебісти хапали людей, які працювали легально і протягом багатьох років виступали одверто зі своїми поглядами. Ми нічим не спровокували арешти, навпаки, то в їхніх головах сталося «коротке замикання» і вони оголосили «особливо небезпечними державними злочинцями» людей, які думали, говорили і писали одверто правду, яку при комунізмі прийнято приховувати.

«Навіщо ж збройний конвой?»

«Ви не згодні з моїми думками».

«Яких не пропускає ваша цензура? У вас же є тисячі ідейно перевірених академіків і докторів наук, то нехай вони й розгромлять ту жменьку поетів і журналістів…»

«Ви говоріть про себе!» – каже прокурор.

«Добре, хай вони розгромлять мене, викриють мої «наклепи» і напишуть свою правду…»

«Оце ми й зробимо», – каже прокурор.

«Але ж ви робите це на закритому суді, де я один, а вас ціла команда включно з конвоєм!»

Отже, якщо триматися правди, то у нас був лише один вихід: говорити далі правду і розплачуватися за неї життям.

Я не бачу в цьому особливого героїзму. За правду, за честь і гідність завжди треба платити.

Ці чесноти потребують захисників у кожного покоління. Без одважних захисників такі шляхетні витвори культури й духу блякнуть і поступаються місцем перед споживацькими ілюзорними вартостями. Корисливість вкриває життя, як корозія… Відповідно й опускається життя до банальності, поза історичної за своєю суттю.

Зерно має перше вмерти, і тільки тоді проросте. Ця євангельська істина вічно нагадує нам про суворі заповіді і суворі закони життя.
Share/Bookmark