28 вересня 2020 р., понеділок
 
 
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
Новини Статті Соціоніка Крамниця Мотиватори Мольфар Українська традиція

Зірка з дитинства

Share/Bookmark
Там, де мій шлях пірнав за обрій, шив вечір жовтими і синіми пасмами ниток небосхил. Ніч підкрадалась зі сходу, вправно накидала темні тіні на відроги лісу і кургани понад шляхом. Місяць, як перевертень, ховався за деревами, зачепившись рогом за крони старих дубів.

Зірка з дитинства
Зірка з дитинства
Долиною річки повз між очеретами туман. По березі, як вартові, де не де ще стояли чаплі в очікуванні на поживу. До батьківської хати, де чекала матуся, лишалось година шляху. Думками був вже біля мами. Та щось непокоїлось в душі. Той неспокій заставляв уповільнювати швидкість авто і рухатись, не порушуючи ритму навколишнього життя.

На небі засвітилась перша зоря. За нею друга і третя. Яка краса – зоряне небо... У жителів міст неба нема. Там зорі замінюють феєрверками. Молодята обіймаюся під сяйвом рекламних вогнів. А тут зорі, небо, річка, туман, ліс… Тут час рухається зовсім по іншому. Думки народжуються раптово і складається враження, що вони повністю керовані небом, лісом, річкою, одним словом, усім тим, що навколо оточує.

Не давала спокою та перша зірка на небі. Вона наказувала звернути з шляху, безмовно промовляючи : “Поїхали, Юрко, поїхали”. “Куди ж ти мене гукаєш?” крутилась в голові думка… Боже... - так от куди!

Попереду був поворот в старе село, де колись я ходив до школи. В семи кілометрах за відрогами Чорного лісу лежало воно понад ставом. Я послухав зорю і звернув з шляху.

Ґрунтова дорога спочатку копіювала поряд стару бруківку, а потім полозом пірнула вниз між ланів. Мимо лісу і ставу до села, котре вже ніч встигла накрити своїм темним покривалом. На пагорбі біля дикої груші зупинив авто. Переді мною за туманом в низині світилося віконцями хат рідне село.

Сільські вікна… То вікна з одного світу в інший. Коли вони відкриті, то ті світи поєднуються. Коли зачинені, то ті світи межують. За ними радість і смуток, достаток і виживання. В дитинстві часто приходилось прохолодної пори року по темряві бігати до односельців в якомусь питанні на прохання батьків. Підійдеш до віконця щоб постукати, заглянеш в нього… Он - дядькова Іванова хата, за його вікнами завжди вечеряли, солили сало, щось тітка пекла чи готувала. У діда Василя баби ткали ряднинки. У діда Антона діди грали в карти. У тітки Марії - колисали дітей, - їх було четверо з різницею в пару років між кожною дитиною. В тітки Надії віяли молоко, я навіть її хату без гулу сепаратора і уявити не можу. А он - вікна вчительки моєї, вона завжди сиділа в окулярах над нашими зошитами. Далі хати і вікна. Всі вони були схожі і зовсім різні.

Тепер уже не зірка, а вікна манили мене до себе. Пірнув вниз, я не їхав шляхом, плив туманом. Випірнув в селі. Ні, не в селі, а в дитинстві. Душа, розум і тіло існували в мені окремо. Переді мною була наша хата. Вона ховалася в садку. Крізь крони дерев пробивалося світло вікна моєї кімнати.

Що там? Невідома сила підштовхувала мене до віконця. Руки відкрили хвіртку, ноги крок за кроком наближали до вікна. З острахом я заглянув… За столом сидів світлоголовий хлопчик років десяти, зайнятий читанням книги. Він сидів за моїм столом. Дім був двічі вже перепроданий, але стіл залишився. Я б його пізнав серед тисячі учнівських столів того часу. На стіні у нього за спиною висіла мапа світу. Там був СРСР, НДР, Чехословакія і Югославія…. Невже і мапа моя? Сорочка прилипла до спини, потилиця спітніла. Мені стало холодно, потім тепло, потім знову холодно. Тривожно поглянув на настінний календар біля мапи – 2012 рік.

Відійшов від вікна. Погукав до двору на господарів.

- Господарі є?

- Є, - з господарської частини двору відгукнулась жінка, а за нею відгукнувся і проспавший мене пес.

- Доброго вечора, чи вже навіть ночі.

- Доброго. А ви хто? Що вас привело в такий пізній час.

- Я - Юрко Хоменко. Колись ріс в цьому дворі. Якась сила оце з шляху зігнала і привела до хати.

- Я чула, що Хоменки тут жили. Я - Оксана.

З сусіднього двору доносився голос. Рідний і знайомий голос тітки Галини. Вона вкладала господарство спати, бажаючи їм різного. В основному, хто чого заслужив за день. Тітка його вкладала точно так, як три десятка років тому. Ніби нічого не змінилось, лише голос став глухіший.

- Тітко Галино! Тут старий господар будинку завітав – гукнула Оксана.

Тітка з’явилась на межі біла паркану так ніби чатувала за ним, в одну мить.

- Ой, Юрку! Як ти виріс? Ти ж був зовсім маненький. Одні ребра і портфель.

- Та, тітонько, якось до центнера підріс. Чи то земля наша така родюча, а чи харчі в користь ідуть.

- Як мама? Де ж ти нині…

І за мить тітка стояла біля мене по серед двору. На її швидкі запитання я намагався також швидко відповідати. За хвилин десять вона побігла гукати сусідів і накрити в своєму дворі стіл.

- Оксано, а можна до хати зайти. Інколи сниться вона.

- Будь ласка, зараз тільки світло в коридорі ввімкну.

Піднявся по сходах. Знімаючи черевики я оперся рукою на одвірки.

- Що ви не заходите? – запитала господиня

- Я зараз.

Не міг розігнутись. Під моєю долонею на одвірках були зарубки. Зарубки мого зросту. Кожного першого вересня батько робив мітку на одвірках мого зросту. З іншого боку братові зарубки. Ось я в першому класі, ось в другому…. А там - три братові зарубки, він тільки три класи в цім селі закінчував.

Світлиця мало відрізнялась від нашої. Чиста, стіни білені, килимки та картини. З кімнати до світлиці вийшов хлопчик.

- Доброго вечора! – вивчаючи незнайомця очима привітався він.

- Доброго! Я - дядько Юрко.

- Я Юра. – коротко відповів хлопець і протягнув назустріч мені руку.

Ще не прийшов до тями від такого знайомства, як за спиною настінний годинник почав відбивати 9-ту. Це був наш годинник, з маятником і гирями. Я рахував кожен удар. Я його впізнав би серед сотень подібних годинників, навіть стоячи спиною до нього, як от зараз. Він теж тут. Я все розумів, але очі шукали підтвердження, що я тут, я не на початку 1970-х років. Відривний календар на стіні заспокоїв мене – 2012 рік.

В моїй руці була його дитяча рука. Я тиснув в вітанні його руку немов через десятиліття свою. Це була моя дитяча рука, в мозолях і порізах. Так, це були порізи від тертя кабаків та буряків домашній птиці. Це були мозолі від сапи, котрою хлопча пололо рядки. Коли я заговорив, стало ще цікавіше. Я запитував і вгадував відразу його відповідь. Я був точно такий. І тими стежками до школи ходив, і ті ж рядки полов, і рибу там же ловив, корів пас по тим же балкам і сіно ворушив на тих же луках… Юрко говорив, а в мене зупинялось серце.

Селом інформація ходить зі швидкістю не набагато меншою, ніж всесвітньою мережею Інтернет. За якийсь час зібрались сусіди у тітки Галини під горіхом. Сидів між ними і мав відчуття, що нікуди не від’їзжав і був тут весь час. Говорили про вічні проблеми: дітей, врожай, господарство, реманент, ціни на ринку, дощ і цікаві події в селі. Між односельців було затишно і спокійно, сміх від душі, сльоза також.

Люди в селі добріші, ніж в місті. Їх роди десятиліттями, століттями живуть поряд. Вони радіють, лаються, ділять межу і плачуть, при всьому тому розуміючи, що нікуди їм не подітися з села. Коли в кого з них яка небезпека чи горе, один одному допомагають і та допомога щира. В місті за посмішкою і вихованістю нерідко ховається повна байдужість.

Далеко за північ проводжали мене. Стояв біля хвіртки, спостерігав. як біля колеса моєї автівки підняв лапу чистокровний дворняга, господарський пес Рекс. Майнула думка – “Рекс, давай усі чотири колеса помічай. Я поїду до столиці і до Криму, в Донецьк та до Львова. І то буде територія нашого сільського кутка завдяки твоїм міткам. Нехай знають наших.”

Попрощався з односельцями. Пірнув за селом в туман і піднявся на пагорб. Зупинив автівку біля старої груші. Вийшов глянути ще раз на село. Перевертень місяць виглядав з-за хмари. В селі на нашому кутку односельці гасили одне за одним вікна, лягали спати. Останнім погасло вікно в нашій хаті. Село зникло, розчинившись в темряві. Стік балкою і туман. В небі над ставом зірвалася зірка і погасла поза водою над лісом. Десь там в темряві було дитинство.
Share/Bookmark