19 червня 2019 р., середа
 
 
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
Новини Статті Соціоніка Крамниця Мотиватори Мольфар Українська традиція

Проводи

Share/Bookmark
…У її майже 90 ми з нею розмовляли лише про любов. Про те, що вони їй сняться. Бо чекають її там. Миколай, Курт… Про дідуся ж вона казала, що він ніколи і не знав, що то таке – любов. Така дивна доля тих, хто живе поруч.

Проводи
Проводи
У мене довго не було рідних могил.

Прабабусі-прадідусі пройшли повз мене, вони померли або до того, як я могла це усвідомити як смерть рідної людини, або далеко в Сибіру. Так, ми з мамою ходили перед проводами прибирати могили прабабусі, прадідуся, маминого братика, який помер до війни, розминувшись із нею на понад 10 років… Це був просто ритуал…

А 2012-ий забрав у мене дідуся і бабусю.

Йому був 91. Вона два місяці не дожила до 90. Разом вони прожили 65. Вона пережила його на якихось 100 днів…

Він був її третім коханням.

Першим коханням і чоловіком був її Миколай – той, за якого вона пішла заміж у 16 наперекір батькам, бо був, як казала, «бідний, аж синій». Але дуже добрий і веселий. І безмежно її кохав… Були вони щасливі аж два місяці, а тоді почалася війна. Їхній син народився і помер вже без батька, якого забрали на фронт. Юна моя бабуся повернулася в батьківський дім, де її ніхто особливо не чекав, і в скорому часі поїхала на роботи в Німеччину, замість улюбленця батьків – свого молодшого брата Івана. Миколай загинув на фронті, рятуючи прапор полку…

А на війні їй зустрівся Курт.

Дивні шляхи і примхи долі зводять людей в такі дикі часи. Жорстокий і безжальний вир закрутив їх і кинув назустріч одне одному – красуню-українку і німецького аристократа. Його звали Курт фон Вольф. І він не раз її рятував. Хоч вона мало що і розповідала. Більше про фабрику, про дівчат… Не заведено було в савєцькому союзі розповідати про таке кохання. Казала лиш, що був неймовірно гарний і добрий. І що йому дуже личила форма. І що він жартома, знаючи про свою привабливість, просив її надалі не закохуватися в гарних мужчин, бо це ніколи не виходить на добре. А в той день, коли вони вже знали, що гітлеркапут – вони довго стояли, обнявшись, а тоді він пішов – і вона забулася дихати… І вісь часів їй ще довго проходила через ту точку, де розімкнулися їхні руки… І лиш раз колись потім здалося, що вона побачила його в телевізорі. Показували якусь німецьку делегацію… Далі він лиш снився. Як і Миколай…

- Знаєш, я любив іншу жінку, не твою бабу, - потім казав мій дідусь, - але твоя баба… Вона просто підійшла, поцілувала, взяла за руку і повела, нічого в мене не питаючи. Ну я і пішов… І лишився в неї назавжди.
Не було часу думати про кохання. Була лиш зруйнована хата – три стіни і віконниці. Вікна зашили соломою. Дірку в стіні завісили рядном. Так і спали. За якийсь час хату підлагодили, на осінь вродила картопля – і самі мали, що їсти, і всіх, хто просився – пускали переночувати і ділилися тією картоплиною… Тоді голодних багато ходило.

Бабуся повернулася з Німеччини в пустку. Її батьків і сестер вивезли на Сибір. Бо брат Іван пішов в УПА. Його розстріляли в Рівненській тюрмі…

Життя яке було потім – його не вмістиш у кілька рядків. Діти, колгосп, ланка, земля, господарство, внуки, правнуки. Дідусь оглух, працюючи постійно на тракторі, тому з ним було важко спілкуватися. Хоч він був цікавим співрозмовником з дивовижним почуттям гумору. Бабуся ж дуже любила співати. Мала гарний сильний голос. На старість вони мали час сваритися… І завше виказували одне одному, що зараз, через понад 60 років, маючи вибір, точно не побралися б одне з одним…

…У її майже 90 ми з нею розмовляли лише про любов. Про те, що вони їй сняться. Бо чекають її там. Миколай. Курт… Про дідуся ж вона казала, що він ніколи і не знав, що то таке – любов. Така дивна доля тих, хто живе поруч. :-)

…Коли його ховали, вона, за кілька місяців до того згубившись у спогадах і не впізнаючи майже нікого, не дуже і усвідомлюючи, кого ми ховаємо, на кілька хвилин повернулася в реальність – і, заплакавши, попрощалася з ним… Опісля ж, кілька тих місяців, що жила без нього, постійно просилася «додому», показуючи рукою в бік кладовища – «до Олексія»…

Так вони і лежать поряд.

І я приходжу, хотівши побути онукою. …Порозмовляти про любов.
Share/Bookmark