26 вересня 2017 р., вівторок
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua
www.harmony.com.ua

Як батьки програмують майбутнє своїх дітей

Сорокарічна жінка розповідала мені, як одного разу в дитинстві її строга мама нарядила її в нове платтячко і, відправляючи гуляти на вулицю, суворим голосом попередила: «Прийдеш брудна - вб’ю!»

Як батьки програмують майбутнє своїх дітей
Як батьки програмують майбутнє своїх дітей
Вона пішла у двір і спочатку дуже боялася зробити хоч один незручний рух, з жахом уявляючи, що з сукнею може щось статися. Але потім у двір вийшли діти, почалася гра.

Поступово страх відпустив її і вона почала гратися, як і всі діти. Але в процесі гри хтось штовхнув її в безглуздій дитячій сутичці. Вона спіткнулася, впала, піднімаючись, наступила на край сукні. Почувся тріск тканини, і до свого жаху вона побачила своє платтячко - вимазане, з відірваним воланом. Відчуття жаху вона запам’ятала на все життя - вона ж була абсолютно впевнена, що тепер мама її вб’є. Вона почала плакати, і плакала так відчайдушно, що інші мами, які перебували у дворі, зібралися навколо неї і навперебій почали заспокоювати. Але нічого не допомагало - тому що дитина знала, що мама її вб’є.

Уявіть собі, яке потрясіння зазнала дівчинка, який жах вона зазнала по-справжньому, якщо дорослі люди, зрозумівши, чому вона так плаче, навіть не стали її вмовляти, щоб вона заспокоїлася, а стали шукати вихід із ситуації. Її привели додому до однієї з жінок, де платтячко зняли, випрали, пропрасували, щоб висушити. Потім дівчинку повели на сусідню вулицю, де знаходилося ательє мод. Там жінки пояснили ситуацію працівникам ательє, - і відірвану обірку пришили так, що й сліду не залишилося. І тільки після того, як дівчинка переконалася, що нічого не помітно, вона заспокоїлася...

Я описала цю ситуацію, щоб показати вам, - діти сприймають усіх по-справжньому, вони нам вірять. Ми для них - значущі люди. Тому наша думка, оцінка, яким вони вірять, як безумовна правда про них, звучить для них іноді як вирок. Особливо якщо ми говоримо їм це часто, вказуючи на якісь їхні якості, вміння або невміння. Вони нам дійсно вірять. І вважають нашу думку про них - кінцевою, як діагноз, який ми їм ставимо. Одна мама говорила мені сумним голосом, приречено:

- Вірші запам’ятовує погано. Пам’яті зовсім немає!

І я в черговий раз здивувалася, - як легко і бездумно батьки ставлять свої діагнози, прирікаючи дитину саме на підтвердження цього діагнозу.

- Але через те, що ви говорите це своїй дитині, вона не стане краще запам’ятовувати, - щоразу доводилося мені говорити. - Навпаки, завдяки вам дитина вже знає, що вона погано запам’ятовує, що пам’яті у неї немає... Вона приймає це як кінцевий висновок про себе...

Ми самі позбавляємо наших дітей можливостей зростання, розкриття певних здібностей, ставлячи такі «діагнози». Я пам’ятаю, як щоразу дивувалася, бачачи малюнки онука, - тривалий час він малював справжні «каляки-маляки», які малюють малюки, а не діти його віку. Його ровесники в дитячому саду малювали вже розгорнуті картини, показуючи навіть перспективу, масштаб, відображаючи міміку осіб, - він же малював чоловічків за принципом - крапка, крапка, два кружечка, ротик, носик, огірочок... Я розуміла - якісь мозкові структури ще не сформовані, тому він так примітивно і «неправильно» для свого віку малює. І ніхто з нас, дорослих, не говорив - ти не вмієш малювати... Минув час, і якось непомітно для всіх нас, - дитина раптом почала малювати, стала передавати і перспективу, і масштаб, і вирази облич. Просто - ніхто не поставив йому «остаточний» діагноз, позбавивши його перспективи вміти малювати.

Скільки разів, пропонуючи дорослим людям намалювати щось, потрібне в процесі якихось вправ, я чула: я не вмію малювати! - «Звідки ти це знаєш? - питала я. - Хто тобі це сказав? Ти просто почни, - і ти не зможеш не вміти! Не вміють тільки ті, хто знає, що не вміє і вже не намагається...» і справді, іноді упродовж декількох днів тренінгу люди починають малювати! Тому що просто скасовують «діагноз», що був поставлений їм в дитинстві.

Часто саме наші батьківські «діагнози» призводять до більш тяжких наслідків, ніж уміння або невміння щось робити. Наші думки і оцінки іноді приводять дітей до тривожності, до невіри в себе, до опускання рук, до приреченості. Навіть наше безневинне здавалося б: «Ну, і що ти накоїв? Що ти зробив, я тебе питаю?!!» сказане трагічним голосом з приводу не такого вже значимого вчинку дитини, викликає у неї відчуття, що сталося щось страшне. Іноді, знову ж таки, навіть не бажаючи цього, ми викликаємо в дитині відчуття непоправності того, що сталося, приреченості тому, що вона скоїла те, що не можна змінити!

І це може призвести до справжньої трагедії (і такі випадки бувають!), - до самогубства дитини, коли вона не може жити під тягарем власної провини і нікчемності, що навіяні йому, нехай і несвідомо, не спеціально, такими ось караючими батьками. Ми ніби прирікали дитину до якоїсь певної поведінки, повідомляючи їй про кінцівки своїх висновків про неї та її вчинках.

Я чула розповіді багатьох дорослих людей про те, як «переслідують» їх і в дорослому житті такі ось «вироки» батьків. Як мамине зауваження, яке повторили багато разів в дитинстві: «Господи! Ну що це за кара така!», - довгі роки викликало в людині почуття провини, невпевненості в собі, навіть страху будувати серйозні стосунки з партнером. Дійсно, - кому треба така кара! Навіщо собою, - таким, псувати людям життя? Як мамине «пророцтво»: «Нічого путнього з тебе не вийде!», сказане за дитячі пустощі і непослух, - переслідувало людину все життя.

І в ситуації будь-якої невдачі, такої природної для будь-якої людини, що проживає своє життя, ці слова спливали в голові як вирок, - говорила ж мама, нічого путнього з мене не вийде... Як «пророцтво»: «За таким хуліганом, як ти, в’язниця плаче!» - збувалося в самому реальному сенсі, - рано чи пізно людина потрапляла до в’язниці. (І скільки їх, таких, що потрапили до в’язниці, в дитинстві були запрограмовані батьками, що поставили своїм дітям такий страшний «діагноз»!)

Усвідомлюючи наші пророчі, «творчі» здібності, ми повинні зрозуміти, - дитина не повинна дізнаватися від нас про такі ось безперспективні сценарії її життя! Любити дитину, це означає - навчити її в будь-якій ситуації, при будь-якому неуспіху або невдачі бачити перспективу, вірити в себе, шукати і знаходити вихід з будь-якої ситуації. Погодьтеся, ви, як дорослі люди, що живете дорослим життям, знаєте, як це важливо. Як важливо не опускати руки в будь-якій ситуації. Як важливо вірити в те, що все обов’язково буде добре... Але для цього нам потрібно дати можливість дитині побачити вихід, «некінечність» будь-якого факту, вчинку.

Допомогти їй усвідомити, що все може змінитися, що у неї є сили виправити помилку, стати краще, сильніше. Адже ми, дорослі, знаємо, що все змінюється, що все «не кінцеве». Саме цим знанням нам і потрібно поділитися. Про це нам потрібно розповісти дітям. І ніхто крім нас не розповість нашим дітям, що у них є можливість залишитися хорошими навіть після поганих вчинків. Можливо, це одне з найважливіших уявлень, які ми повинні сформувати у наших дітей, які дійсно підтримають їх в життя. За які вони будуть нам по-справжньому вдячні.

А для цього, - потрібно знову ж, допомогти дитині усвідомити причину своїх вчинків, - так легше буде зрозуміти, як змінити ситуацію, де знайти вихід. А для цього, знову ж таки, нам потрібно мати свій добрий погляд на дитину. Як на хорошу дитину, а не як на злочинця, за яким уже тюрма плаче!

Ось в цих поясненнях і вірі в добру дитину, у якої, навіть якщо вона зробить поганий вчинок, залишається перспектива виправитися і залишитися хорошою людиною, - і є справжній вираз любові! Дитина кусається, - треба сказати їй, що вона скоро виросте і перестане кусатися. Що всі маленькі діти кусаються, але потім всі перестають. Дитина взяла чужу річ, - тому що ще мала і не може противитися своїм бажанням. Але вона обов’язково виросте і дізнається, що у кожної людини є свої речі і їх брати можна, тільки запитавши, чи дозволить ця людина взяти належну їй річ. І дитина обов’язково навчиться цього і виросте чесною людиною. Дитина побилася, - так відстоювала себе. Але з часом вона зрозуміє, що відстоювати себе можна не тільки бійкою. Вона навчиться домовлятися, вона навчиться вибирати собі друзів, з якими не доведеться битися. Дитина нагрубила дорослим, але вона обов’язково навчиться поводитися так, щоб не ображати інших людей, щоб не зривати на них свій настрій. Все це приходить з віком.

Дитина повинна дізнатися, що вона - нормальна. Що вона - «така». Просто, - вона чогось ще не навчилася, щось зробила необдумано. Але у неї є можливість виправити всі свої помилки. У неї є можливість змін. Ми повинні допомогти дітям усвідомити, що все змінюється. Що її сором’язливість з часом мине, що друзі у неї обов’язково з’являться, що «двійку» вона обов’язково виправить, що після «нерозділеного» кохання - обов’язково прийде інше, що життя ніколи не кінчається, допоки ти живий...

Ось чому, знову ж таки, нам, дорослим, - так важливо пам’ятати себе маленькими. Нам потрібно сказати нашим дітям, що ми розуміємо їх, тому що самі в дитинстві - іноді брали чуже або обманювали, билися або отримували двійки. Але з нас виросли хороші, нормальні люди. Ми для наших дітей повинні бути зразками перспективи в житті. Ось чому нам потрібно пам’ятати своє дитинство і говорити з нашими дітьми про своє дитинство. Про кохання, яке скінчилося у тебе так сумно, про твої переживання, які минули з часом. Про твою боязкості, яка минула з часом. Про твої сварки з однолітками, з якими ти потім помирився. Завжди є місце змінам на краще!